Бібліотека №41

Наша творчість

                                     ЛЕЙТМОТИВ ЖИТТЯ         

         Тарас Шевченко… Ця людина стала символом України. Поет, який зумiв торкнутися кожного серця. Я не бачу країни без Шевченка, як не уявляю iснування без хлiба i води. Якби не вiн, невiдомо, яким шляхом пiшла би вся iсторiя державностi. Це ім’я – наш талiсман, духовний скарб кожного українця… Завжди звертаюсь до «Кобзаря». Ця книга надихає, дарує сили та вiру. Своїм оповiданням хочу наголосити, що справжнiй митець, незважаючи на вiки, здатен вплинути на життя особистостi, зробити життєвий шлях кращим, рiзнобарвним та бiльш цiкавим, морально пiдтримати, коли дуже важко.

         Вона народилася 9 березня. Так вирiшила доля. Мати зразу нарекла доньку Катериною, бо не уявляла iншого iменi. Це не була випадковiсть – у родинi завжди шанували Тараса Шевченка. Казали, що у минулому прапрадiд ставив його портрет бiля iкон і кожного вечора просив захисту  та поради. Старий вiрив Кобзарю, нiби той був святим, який завжди допоможе, i  Тарас-таки допомагав. Прапрабабуся постiйно журила свого чоловiка. Вона казала, що не можна плутати поетiв та святих, але її слова не мали ваги.

         Маленька Катруся росла кмiтливою та веселою дiвчиною. Вона любила спiвати, малювати та гратися с однолiтками. Катря ще не знала, яку роль зiграє в її життi далека, зовсiм незнайома людина, що залишила пiсля себе невмирущу творчу спадщину. Перше знайомство з його творчістю вiдбулося десь у трирiчному вiцi. Тодi на День  Народження батько подарував їй яскраву дитячу книжку, де в серединi був портрет вродливого хлопця та вiрш, який дiвчина ще не змогла самостiйно осмислити. Матуся читала Катерині цю книжечку кожного вечора, а дiвчинка уважно слухала,з алишивши всi пустування i дитячi справи. Її маленьку уяву наповнювала дивна музика, котра лунала в кожному словi. Дівчинка засинала i бачила дивовижнi сни. В цих нiчних пригодах вона разом з маленьким хлопчиком бiгла зеленим лугом, гралася з ягнятами, збирала квiти,милувалася синiм небом. Все здавалося дуже реальним  і живим.

         Поезiя дарувала казку,з буджувала фантазiю. Летів час, Катерина пiшла до школи, де ще бiльше полюбила твори Шевченка. Вона збирала всi статтi та матерiали про нього, її цiкавило Тарасове життя, твори, картини та мiцний характер. Це наче стало другою натурою. Дiвчина не розумiла, що однолiтки знаходять в естрадних зiрках. Хiба це вiчне мистецтво? Таке швидко минається… Рiка часу змиває всi випадковостi, залишаючи тiльки справжнi речi. Її вважали трохи дивакуватою, але не чіпали - кожному своє. Швидко промайнуло дитинство. Катруся стала Катериною Миколаївною, вийшла замiж, народила хлопчика. Сина нарекли Тарасом. Чоловiк не заперечував - це iм’я  вiн також шанував .

         Шевченко так i залишився в центрі уваги. Коли були лихi життєвi випробування, його образ з’являвся у снах, i це завжди був добрий знак. Обов’язково, неначе в казцi, пiсля таких снiв у Катерини все виходило як треба. Жiнка свято вiрила Тарасу.  Чи то спiвпадiння моральних цiнностей,чи просто мелодiка поезiї спiвпадала з ритмом серця, чи  ще щось казкове, глибинне… Її рiдна тiтка казала, що у кожної людини повинен бути «власний» поет, слова якого лунають у пiдсвiдомостi. Це – лейтмотив життя, перехрестя рокiв, духовна єднiсть, яку не можна науково пояснити. Так воно є.

         Лиха не чекаєш нiколи… Одного разу маленький синочок несподiвано захворiв. Катерина злякалася. Навколишнiй свiт втратив барви і став сiрим. Чоловiк перестав всмiхатися, нiби онiмiв. Тарасика поклали до лiкарнi. Дитяча кiмната спорожнiла. На пiдлозi сумували iграшки, залишенi без господаря. Жiнка перестала вiдчувати смак страв i тепло сонця. Все стало холодним i безбарвним. Надiя була – складна операція, яка давала великi шанси. Треба було ризикувати і погоджуватися… Iншого шляху не iснувало.

         В цей ранок материнське серце мовчало. Вона бачила дивний сон про старi фотографi в альбомi i чула якусь пiсню, але не запам’ятала слiв. До чого все це? Якесь попередження? Гiркий вирок? Химерна надiя? Катерина не знала… Все було надто небезпечне.

         Сидячи пiд операцiйною, подружжя молилося всiм святим, яких тiльки знало. Серце жiнки билося у грудях, наче дикий птах, що хоче на волю. Повiтря не вистачало. Пройшла майже година, а лiкар ще досi не виходив. Раптом у лiкарнi розпочалася метушня, люди в бiлих халатах побiгли до операцiйної, намагаючись не зустрiчатися очима з батьками. Катерина зрозумiла ,що це боротьба за життя  її сина. Сльози хлинули рiкою, а блiдий чоловiк поруч ледве тримався i щось шепотiв. Зненацька Катерина пригадала розповiдь про свого прапрадiда, який свято вiрив, що Тарас Шевченко охороняє їх рiд та захищає, нiби справжнiй янгол-охоронець.

         «Тарасе! Допоможи! Допоможи менi, Тарасе! Ти - людина, яка вiрила в кожного українця, в кожне серце i душу.. Допоможи менi! Врятуй мою дитину!» - несподівано вирвалося у неї. Чоловiк стурбовано дивився на дружину, а вона просила допомоги у Великого Кобзаря, мов божевiльна: «Тарасе! Ти жив, кохав, вiрив, сподiвався, дарував своє слово людям, бо мав величезну силу. Допоможи менi зараз! Благаю тебе, Тарасе!». На серцi трiшечки полегшало, наче вгамувалася люта заметiль. Наступив холодний спокiй. Навколишнє середовище бiльше не здавалося ворожим і безнадiйним. До них пiдiйшов хірург  і промовив: «Вже все гаразд. Нiчого поганого бiльше не трапиться.» Катерина встала, ледве тримаючись за стiлець. Тепер все буде добре… Улюбленi поети нiколи не обманюють. Теплий сонячний промiнь впав на заплакане обличчя. «Дякую тобi,Тарасе..» - тихо поруч прошепотiв чоловiк.

Текст -В. Шаповалова